У Flowerbed Gallery відкрили нові “Вільні Стіни”. Цього разу проєкт знову об’єднав десятки митців у Третій залі, повідомляє Апостроф. Теплі, рідні, нефільтровані “Вільні Стіни”, де кожну картину з любов’ю і повагою до думки та ідеї розміщують на стінах Третьої Зали на Подолі, приносять нові емоції та творчі сюрпризи. Весняне натхнення веде глядачів до невеликого музею сучасної культури, де знову зустрічаються митці різних напрямків.
На виставці є фізичний та електронний каталоги, де можна знайти інформацію про роботи. Деякі з них доступні до придбання.
Ілона Репкіна працює з візуальним мистецтвом уже близько десяти років. Починала вона з цифрового дизайну, але згодом зосередилася на живописі, який став її головним способом висловлювання. За її словами, зараз вона більше розкривається в тому, що хоче сказати світу через свої картини. Вона наголошує, що саме картини є її справою, і зізнається, що не може зупинитися: уже два роки поспіль у її житті постійно відбуваються виставки та нові знайомства, і це її дуже захоплює.
Сьогодні її основні медіа — акварель і графіка, зокрема чорно-біла. Дизайн лишається паралельною діяльністю, однак найважливішим для себе вона вважає саме живопис. Для мисткині значення має не лише процес створення робіт, а й середовище, в якому вони існують. Саме тому Flowerbed Gallery вона називає ідеальним місцем. Їй близька тепла атмосфера простору, можливість щось сказати світові та ком’юніті, яке вона вважає найголовнішим.
На виставці представлена її акварельна робота з лотосом (38). Для художниці це приклад інтуїтивного підходу до живопису. Вона говорить про улюблене поєднання кольорів, де є і синій, і зелений, і теплі, і холодні відтінки. Також для неї важлива експресія бризок — стан, коли не хвилюєшся за результат, а просто робиш те, що знаєш, і все ніби йде само.
Ілона Репкіна підкреслює, що значення в цій роботі має не тільки колір, а й сам образ квітки як символ. Для неї квітка — це щось дуже просте, пов’язане з бажанням чогось хорошого, і їй уже не соромно це показувати.
Її практика тримається на балансі між абстракцією та більш упізнаваними образами. Водночас абстракція, як каже мисткиня, залишається невід’ємною частиною її роботи. Формати вона розділяє: абстрактні речі частіше з’являються в менших і швидших формах, а великі полотна тяжіють до ботанічних сюжетів. Саме їх вона називає більш серйозними роботами — тропічними, ботанічними, пов’язаними з її любов’ю до рослин. Їй хочеться створювати таке, що було б приємно повісити вдома й самій.
Особливістю її підходу є робота з масштабом і фокусом. Замість класичної композиції вона прагне ефекту наближення. Їй не подобається, коли є окремий об’єкт на фоні. Натомість її приваблює відчуття close up, коли не видно, де закінчується листя, а перед очима залишається тільки орнамент. Цей принцип напряму пов’язаний із її досвідом роботи з патернами. Саме орнаменти й патерни були її першою роботою, тому вона їх обожнює і намагається переносити в картини.
Окрім ботанічних серій, у її доробку є й концептуальні роботи, зокрема урбаністичні пейзажі на нестандартних поверхнях. Проте зараз її більше цікавлять теми тепла, природи та відчуття затишку.
У проєкті “Вільні Стіни” Ілона Репкіна бере участь не вперше. Для неї визначальною є саме атмосфера цього формату — підтримка та відкритість. На відміну від більш формалізованих галерейних процесів, тут важливішою стає взаємодія між митцями. Ключовим досвідом вона вважає відчуття підтримки та горизонтальної взаємодії. За її словами, їй дуже приємно приходити, знати людей і їхні роботи, відчувати себе частиною всього цього.
У своїй практиці мисткиня поєднує інтуїцію, декоративність і прагнення до простих емоційних станів — без ускладнення, але з виразною щирістю.
Анна Трохименко, яка також працює під іменем Ан Колесан, поєднує літературу й живопис. До активної творчості вона повернулася після 35 років. Вона розповідає, що є літераторкою, пише поезію і прозу, має декілька збірок, а живописом займається з малку, хоча за освітою є хіміком.
Зв’язок між літературою і живописом проявляється і в її книгах. Під час презентації однієї зі збірок вона інтегрувала у видання свої візуальні роботи. Прямої відповідності між текстом і зображенням вона не шукає, натомість працює з моментами, коли ці дві мови природно перетинаються.
Мисткиня говорить, що повністю зосередитися на творчості змогла після завершення важливих життєвих етапів. Після 35, коли, за її словами, вона позакривала всі сімейні гештальти й очікування, то почала займатися тим, що любить з дитинства: багато писати і багато малювати.
У візуальній практиці Анна Трохименко не прив’язується до одного стилю чи техніки, залишаючи простір для пошуку. Вона каже, що якщо в літературі вже знайшла своє слово і свою ноту, то в мистецтві досі перебуває в пошуку.
Серед її робіт є як технічно складні, так і емоційно імпульсивні. Зокрема, вона звертається до голландського натюрморту як до виклику майстерності. Її цікавило опанування цієї складної техніки, яка сягає середньовіччя. Вона згадує, що тоді закодовували біблійні сенси, а через відсутність яскравих фарб малювали глинами та ржавчиною.
Поруч із цим у її практиці з’являються роботи, що народжуються як реакція на особистий досвід. Один із прикладів — картина, створена після судового засідання, з якого вона вийшла в шоці. За її словами, вона намалювала цей стан, і їй стало легше.
Окреме місце в її роботах займає тема батьківства, яку вона осмислює через власні спостереження за сучасною реальністю. Одна з картин має назву “Мрія”, адже для багатьох така ситуація зараз просто неможлива через те, що наші чоловіки воюють і не мають такого близького контакту з дітьми.
Мисткиня свідомо змінює традиційну оптику зображення сім’ї, зміщуючи акцент на фігуру батька. Їй давно було цікаво намалювати ікону, де не матір і дитина, а чоловік і дитина. Вона пояснює це тим, що жінка з дитиною сприймається як щось нормальне, тоді як чоловіка ніби відокремлюють від цього космосу батьківства. У цій роботі важливим стає саме повернення чоловіка в цю роль, навіть якщо зараз вона часто ускладнена або перервана війною.
Ще один важливий напрям її практики — дослідження складних емоцій. Такою є робота “Сором”. За словами художниці, це емоція, яку люди часто глушать. Вона говорить про дитячий сором, який залишається з людиною і який важко загасити, тому його потрібно пропрацьовувати.
Поряд із цим у її творчості є і більш особисті, навіть іронічні роботи, пов’язані з культурними впливами, зокрема з образами, натхненними юнацьким інтересом до вампірської естетики. Анна Трохименко також підкреслює цінність відкритих форматів, що дають різним митцям можливість показувати свої роботи без жорстких обмежень. Такі виставки вона сприймає як шанс побачити актуальний зріз сучасного мистецтва — теми, настрої та візуальні підходи, які формуються у спільному культурному просторі. На її думку, це можливість побачити, що люди малюють і що їх цікавить, адже всі живуть у спільному полі та спільних тривогах. Вона описує це як занурення, ніби перехід з одного космосу в інший.
Аліна Гузь розповідає, що її художня практика сформувалася не одразу. Спершу їй здавалося, що їй до вподоби лише живопис, однак згодом її підхід суттєво змінився. Вона згадує зустріч зі своїм майстром Антоном Логовим, який прищепив їй любов до складних форм і до конструкції.
Саме тоді в її роботах виник інтерес до простору, об’єму та формату інсталяції. За словами художниці, їй дуже сподобався цей напрямок, тому вона завжди намагається додавати такий елемент, щоб відчувалося щось незвичайне. У цій серії таким елементом стали мертві метелики.
У представленій серії вона працює з метеликами як із матеріалом. Це рішення спершу здалося несподіваним навіть їй самій. Вона каже, що прокинулася і просто уявила все, після чого зрозуміла, що їй потрібно дістати мертвих метеликів. Де саме — не знала, але в інтернеті є все. Художниця уточнює, що метелики були придбані вже після завершення їхнього природного життя, як матеріал для мистецтва.
Серія поєднує органічний матеріал із дорожніми знаками та конструкціями, утворюючи цілісну концепцію. Аліна Гузь пояснює, що знаки є універсальною мовою, і дорожні знаки, увага — це теж універсальна мова. Саме тому вона вирішила, що дефіцит уваги буде дуже концептуальним, і додала найпоширеніші знаки, які можна побачити на дорогах.
У роботах з’являються знайомі позначення — “дати дорогу”, “перевага перед зустрічним рухом”, які художниця трактує як метафори внутрішніх станів. Одна з робіт присвячена компромісам і самому рішенню “дати дорогу”. У цьому контексті метелики пов’язані з компромісом і цими думками. Вона зазначає, що компроміси не завжди приємні, і саме тому це можна ніби відчути на смак — звідси й виделка.
Інша робота звертається до теми щоденної підтримки та маленьких взаємодій. Вона говорить про маленькі розмови, які підтримують щодня і живлять емоційно, тому вони підсвічені шпильками.
Третя робота переходить у складніший і невизначеніший стан. У ній є шматок заліза, а також залишаються фантики. За словами мисткині, це теж люди, які залучені в процес, але вони дійшли до глухого кута, тому вже не мають яскраво вираженої форми метелика. Це стан, коли людині здається, що вона перебуває в невизначеному моменті і не знає, як рухатися далі. І тут постає питання, чи знайде вона вихід, чи ні.
Матеріал у цих роботах має важливе значення, адже виступає і символом, і помітним викликом у роботі. Художниця визнає, що з метеликами дуже важко працювати, бо вони крихкі, і вона усвідомила це вже в процесі. Через це довелося додавати більш ніжні, графічні елементи, аби підтримати концепцію і не пошкодити матеріал.
Попри складність, ця серія має потенціал до продовження. Аліна Гузь каже, що хоче працювати над нею далі, бо тут іще є що сказати. Перші три роботи вона створила буквально за один день.
Водночас художниця наголошує, що її роботи мають функціонувати в різних просторах і не бути перевантаженими. Вона також усвідомлює тимчасовість використаного матеріалу. Метелики потребують спеціальних умов збереження, зокрема захисту під склом, але наразі вона свідомо залишає їх відкритими, дозволяючи роботам існувати у своїй природній крихкості настільки довго, наскільки це можливо.
Групова експозиція триває з 30 березня до 30 квітня 2026 року за адресою Ярославська, 26.