У березні 2026 року до Державної думи Російської Федерації був поданий законопроєкт, що дозволяє використання збройних сил за межами країни для “захисту громадян РФ”, зокрема тих, хто затриманий або переслідується іноземними чи міжнародними судами. 14 квітня 2026 року цей законопроєкт отримав схвалення в першому читанні. На перший погляд, такі законодавчі ініціативи можуть здаватися продовженням відомої риторики про “захист співвітчизників за кордоном”. Проте, у поєднанні з іншими аспектами російської політико-правової практики, вони набувають нового значення. Це не лише про розширення повноважень президента, але й про спробу системної ревізії основ сучасного міжнародного правопорядку — jus ad bellum, тобто права на війну. Ключ до розуміння цієї трансформації можна знайти в регулярних інформаційних бюлетенях Міністерства закордонних справ РФ. У березневих випусках 2026 року, опублікованих на сайті МЗС, систематично фіксуються “порушення прав російських громадян за кордоном”, “тиск з боку недружніх держав”, “репресивні дії щодо російських журналістів та медіа”. Ці формулювання не є випадковими чи новими — вони повторюються з бюлетеня в бюлетень, формуючи цілісну картину нібито системного утиску громадян РФ за межами країни. Можна чітко прослідкувати формування трирівневої конструкції. По-перше, на політичному рівні створюється категорія “недружніх держав”, до якої вже віднесено країни Європейського Союзу, включаючи держави Балтії. По-друге, на інформаційному рівні через офіційні звіти російського зовнішньополітичного відомства накопичується “доказова база” — систематизовані твердження про нібито порушення прав російських громадян за кордоном. По-третє, на нормативному рівні пропонується правовий механізм, що дозволяє застосування сили для “захисту” цих громадян. У сукупності це означає створення квазіюридичної моделі легітимації застосування сили. Очевидно, що з точки зору міжнародного права така конструкція є неприйнятною. Система, закріплена у Статуті ООН, базується на загальній забороні застосування сили, а винятки є вкрай обмеженими — це самооборона або рішення Ради Безпеки ООН. Жодні “порушення прав громадян за кордоном” не можуть бути підставою для застосування збройної сили. Більше того, ситуація ускладнюється ще одним важливим фактором — закріпленим у російській правовій системі підходом до пріоритету національного права над міжнародним. У поєднанні з новим законопроєктом це створює небезпечну логіку: держава-агресор спочатку формує внутрішню норму, яка дозволяє застосування сили, а потім проголошує її “законною”, незалежно від міжнародних обмежень. Однак міжнародне право не функціонує за принципом одностороннього переписування. Відповідно до статті 27 Віденської конвенції “Про право міжнародних договорів”, держава не може посилатися на своє внутрішнє законодавство як виправдання невиконання міжнародних зобов’язань. Тому такі дії Росії не змінюють jus ad bellum де-юре, але створюють небезпечну альтернативну практику де-факто. І саме в цьому полягає головна загроза. Якщо допустити, що держава може самостійно визначати нові підстави для застосування сили — через внутрішні закони, інформаційні звіти чи політичні оцінки — це означатиме повернення до міжнародного порядку, що існував до 1945 року. До системи, де війна була інструментом політики, а не винятком із правила. Особливо небезпечно ця модель виглядає для країн Балтії, де вже тривалий час використовується риторика “захисту російськомовного населення”. У поєднанні з новими правовими механізмами це може стати формальним обґрунтуванням військового втручання — під виглядом захисту громадян РФ. У цьому контексті важливо усвідомити, що йдеться не про гіпотетичні сценарії, а про формування інструментів, які можуть бути використані у конкретний момент для нової агресії. Росія не просто порушує міжнародне право; вона послідовно і планомірно вибудовує модель, що дозволяє пояснити, виправдати і повторити ці порушення. Тому до цих процесів слід ставитися серйозно і не розглядати їх як юридичну екзотику, а як елемент підготовки до можливого розширення застосування сили та розв’язання нової агресивної війни.
