Недоліки в ідеї розглядати Шевченка як «батька нації» очевидні. Більш доречною є метафора брата, а не батька.
Кирило-мефодіївці відроджували традиції давньої української культури братств. Значні зусилля українських інтелектуалів, включаючи Франка, Грушевського та Поповича, були присвячені цій культурі.
У братствах важлива субʼєктність кожного та їхнє взаємне підсилення, а не покора патріарху. Спроби знайти «засновника» української нації можуть бути шкідливими, призводячи до розчарування та невідповідності реальності високим ідеалам.
Культи «засновників» минулого часто недолугі та призводять до забронзовіння. Сам Шевченко став жертвою цього процесу вже через кілька десятиліть після своєї смерті.
Американський культ «батьків-засновників» іноді намагаються перенести в Україну, що шкодить Америці. Трампізм можна розглядати як спробу істеричного та трагікомічного відновлення цього культу.
Ближча до нас емоція братства – братерства та сестринства – яка характерна для res publica, тобто суспільств, у яких свобода, рівність та горизонтальна згуртованість відіграють більшу роль, ніж ієрархія та культ предків. Це не означає, що в таких суспільствах не має бути ієрархії – має, звісно, особливо якщо вони в стані війни. Але ця ієрархія дістає свою легітимність саме з низового братерства та сестринства, і керувати в цьому суспільстві будуть перші серед рівних і вільних.
Думаю, Шевченко прагнув саме цього.